Перейти до вмісту
360expПублічна бета
Увійти

Збережіть подію, і ми повідомимо вас, якщо зміниться дата, час чи місце проведення.

Опис

Читати далі

Трагікомедія

Тривалість 1 год. 20 хв.

Режисер-постановник – Дмитро Богомазов, Андрій Самінін

Музичне оформлення – Андрій Самінін

Художник-постановник – Петро Богомазов

Звукорежисерка вистави – Алла Муравська

Художник зі світла – Ігор Головачов

Помічник режисера – Михайло Гейкрайтер

«Драматичне любовне послання світу» – так називав свою п’єсу класик американської драматургії ХХ століття Теннессі Вільямс. «Тату троянди» – справді, це послання, сповнене оголеної та відвертої чуттєвості, адже головні герої цієї пристрасної історії – темпераментні та чутливі італійці.

Любов'ю до покійного чоловіка Розаріо живе і дихає Серафіна. Зачинившись від світу, вона зосередилася на переживанні своєї трагедії. Чутки про численні зради коханого лише розпалюють вогонь ревнощів у серці жінки. А паростки першого кохання юної доньки Рози приносяться у жертву надмірним материнським страхам.

Здається, ніщо не може похитнути шалену відданість та поклоніння Серафіни колишньому великому коханню. Але все раптово змінюється, коли в її оселі з’являється дивакуватий молодик Альваро…

«The Rose Tattoo» – професійний дебют студентів акторського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, майстерні Дмитра Богомазова. Залучення найкращих студентських вистав до репертуару професійних театрів стало вже доброю традицією останніх років. Такі колаборації – не лише трамплін для молодих, можливість реалізуватися на професійній сцені, а й чудова нагода для театральної спільноти відкрити нові акторські імена.

Нову інтерпретацію популярної американської п’єси реалізували визнані митці – видатний режисер Дмитро Богомазов та відомий актор театру і кіно Андрій Самінін. Жива музика, ніжність та пристрасть юних акторів у просторі поважної академічної сцени, поза сумнівом, полонять серця глядачів...

Дійові особи та виконавці:

Серафіна – Марія Долабані, Марія Хоменко

Альваро – Гліб Суханов, Олександр Болтовський

Роза – Валерія Миргородська, Марія Краснощок

Джек Гантер – Дмитро Короленко, Данило-Михайло Цуркан

Отець де Лео – Олександр Болтовський (контрабас), Іван Товстий (контрабас)

Естелла Хогенгартен – Катерина Манузіна (рояль)

Сусідка 1 – Катерина Голотова (скрипка)

Сусідка 2 – Анна Новицька (гітара)

Сусід – Вадим Охоцький (баян)

Теннессі Вільямс народився у 1911 році в Колумбусі, штат Міссісіпі, де його дід був єпископальним священником. Коли через кілька років його батько, комівояжер, разом із сім’єю переїхав до Сент-Луїса, і він, і його сестра виявили, що неможливо прижитися до міського життя. Теннессі вступив до коледжу під час Великої депресії, а через пару років пішов звідти, щоб влаштуватися канцелярським працівником у взуттєву компанію. Він працював там два роки, проводячи вечори за писанням. У 1938 році вступив до Університету штату Айова та закінчив курс, водночас працюючи неповний робочий день на різноманітних роботах. У 1940 році за свою п’єсу «БИТВА АНГЕЛІВ» отримав стипендію Рокфеллера. Певний час він мешкає у Французькому кварталі, спочатку за адресою Тулуз-стріт 722, де відбувається дія його п'єси 1977 року «Старий квадрат» (Vieux Carré). Протягом 1944‒1945 років його п'єса «Скляний звіринець» (англ. The Glass Menagerie) йшла в Чикаго, де мала значний успіх. Потім постановка перемістилась до Бродвею, також із незмінним успіхом.

У 1948 році Теннессі Вільямс отримав Пулітцерівську премію за «Трамвай „Бажання“», а в 1955-му за п`єсу «Кішка на розпеченому даху». Після першого успіху у критиків з'являються нові популярні на Бродвеї п'єси: «Літо і дим» (Summer and Smoke, 1948), «Татуювання у вигляді троянди» (The Rose Tattoo, 1951), «Каміно Реаль» (Camino Real, 1953).

Коли в 1950 та 1951 роках п'єси «Скляний звіринець» і «Трамвай „Бажання“» були екранізовані, твори Вільямса відкрилися для глядачів усього світу. Пізніше були екранізовані також «Кішка на розпеченому даху», за яку Вільямс отримав другу Пуліцерівську премію,…

Сценічне мистецтвоТеатр